Мені 25 і сьогодні я розпочинаю нове життя

Але спочатку про себе.

Народився я в Азурі, через 9 років після проголошення незалежності Норманської демократичної республіки в родині інженера – нафтовика. З метою допомоги своїй країні батько було направлено до області Гарум в одну з комун під містом Ендомом для проведення вишукувальних робіт з видобутку корисних копалин(нафти та газу). На першому ж році свого життя я з мамою переїхав до батька. Я застав трохи мирного життя. Тому моє дитинство та юність пройшли, як у звичайного хлопчика з сільської місцевості. Рибальство, охота на голубів з самопалу, перші поцілунки, кохання, ОН (так ми називали розбавлений спирт з заводу), секс в «качалці» сільської школи після дискотеки. Випускний обірвала війна.

Цей день мені заповнився на все життя. Грохот вибухів, вій сирен, скрежет металу, запах гарі і нескінчені клуби диму. Спочатку я подумав, що це була аварія на нафтовому заводі де працював мій батько. Гарно, що того дня в нього був вихідний і він був удома. Але за ним прийшли, потім я дізнався, що то були офіцери СБ. Того дня батька я бачив в останнє.

Перший день війни я, мама, мій брат Руслан та сусідка тьотя Зоя з своїми дітьми прожили у погребу на нашому подвір’ї. На наступний день мати написавши на шматку папірця адресу сестри батька – тітки Валі, разом з сусідкою відправила мене до Азуру. Сама залишилася в комуні, так як була лікарем госпіталю і не могла зрадити присязі чи то Гіппократу, чи то Норманській Демократичній Республіці. Сьогодні це вже не важно. Своїх батьків я все рівно люблю.

Йшла війна. Вона перетворила Норманію на суцільну військову машину, де навіть у початкових шкільних класах обов'язковою дисципліною є військова підготовка. Постійний військовий стан, техніка на вулицях столиці. Спочатку я закінчив технікум, а потім університет. Не зважаючи на війну в мене є що згадати з студентського життя. Агітаційні команди по вступу в армію, розповсюдження листівок, військові – патріотичні табори, навчання з стрілецькою зброєю. Мені позаздрив би будь – якій юнак з цивілізованої мирної країни. Я так гадав поки особисто не пересвідчився в усіх ознаках не людяності війни. Влітку 2008 року Сільвансько – Норманський конфлікт набрав свої нових обертів. Армія була мобілізована в добровільно наказовому порядку. Так як, свого часу мною була закінчена військова кафедра та навіть отримано офіцерське звання, мене і ще тисячі таких як я було направлено на кордон нашої держави для захисту території своєї Батьківщини. У вагоні нам представили нашого сержанта. Там особливо ніхто не переймався твоїм званням отриманим в університеті. На передовій є сержанти, які становляться тобі батьком бо гниють разом з тобою в окопах та офіцери, які зазвичай роз'їжджають на броньованих машинах під посиленою охороною. Кожному своє, але без тих чи інших, ми звичайні солдати - лише біомаса. Для солдата війна проста. Слухай наказ, виконуй, помри або живи до іншого наказу. Мені подобалось бути рядовим. Я бачив обличчя свого ворога власними очима.

Того разу Ми перемогли, але якою ціною. І чим, заживо спалюючи трьох полонених Сільванських танкістів, тоді відрізнялися ми непереможні вояки Норманської Демократичної республіки від Сільванських солдат, що мабуть вбили мого батька у 1998 році, під містом Ендомом.

Читаючи пожовклий лист мого батька до своєї сестри, я починаю розуміти, що сталося на справді:

«Люба Валечко, пишу тебе з Богом забутої землі Гарум. Як там діти? Боюсь, що ця безглузда війна розлучила нас на завжди. Ще тиждень тому я був експертом з нафтопереробної галузі в одному з партизанських загонів. За моєю участі постійно проводились диверсії на будівництві нафтопроводу, по якому в Сільванію повинні були переганяти нафту, видобуту на захопленій території.

Тиждень тому померла Юлечка. Ні, ні не померла її убила сувора машина війни Норманської республіки. Гвинтиком якої був і я. Вона працювала доктором в нашому партизанському загоні, врятувавши понад сотню бійців Норманської армії. Десь місяць тому, вона захворіла сонним енцефалітом. Я намагався переправити її через кордон до Вас, щоб їй надали медичну допомогу. Але наш славетний Норманський уряд боячись що епідемія перекинеться на підконтрольну територію видав якусь директиву, що забороняло перетинати кордон. При наймі так мені повідомили солдати на кордоні. Я просив ліків та допомоги, а отримав попереджувальний постріл в повітря залишившись на відстані автоматного пострілу прикордонника до своєї Батьківщини.

Юлечка дуже сумувала за дітьми. Вона померла з їхньою фотокарткою в руці зі свята Незалежності нашої держави, якій слабкі жінки вже не потрібні. Коли прийде час, скажи моїм дітям правду про нашого батька і діда. Не бійся. Скажи, що вони все життя вірно служили Сільванській короні. Хай вірють у Бога та оберуть свій шлях. Але обов'язково розкажи про їхнього діда.

Люблю тебе твій братик Ігорчик. Збережи дітей.

Гарум, 1998»

Тепер мені зрозуміло, що таке демократія по Норманські. Мешканці Норманії стали машиною вбивства в руках недолугих правителів, які розпочали війну за ресурс та не можуть зупинитися протягом десятиріч. Після батьківського листа саме це я прочитав в новому підручнику «Історія Норманської Демократичної Республіки» надрукованому у 2009 році. Там відсутня історія, там лише вбивство, катування та обман пропагандою.

Сьогодні знову нас кидають в м’ясорубку військової машини, за сотні кілометрів від Азуру. Нашому уряду не потрібен мир, їм потрібна сировина, цього разу уранова руда провінції Н’ю-Бэгшир. Знову буде кров, грохот гармат, плач дітей. Знов хтось залишиться без батьків.

Мені вже 25 і я не буду стояти осторонь цього конфлікту. Пройшов час романтика, що вештався по окопах з «червоно - зеленою» нашивкою.

Сьогодні я інший.

«За батьків, за діда, за прадіда, за Сільванію. З Божою допомогою!»